Кожен горе переживає по-своєму. Одні шукають розмов, інші — тиші. Якщо ви бачите, що близька людина уникає спілкування, не відповідає на дзвінки або намагається ізолюватись, головне — не тиснути. Примушування до розмов чи пояснень може лише посилити емоційний бар'єр.
Натомість надсилайте короткі, щирі повідомлення без запитань або очікування відповіді — достатньо слів «Я поруч», «Думаю про тебе», «Можеш звернутися в будь-який момент».
Підтримка через дії часто ефективніша за слова: запропонуйте допомогу з покупками, приготуванням їжі, прибиранням або з рутинними справами, які зараз можуть здаватися непосильними.
Якщо є спільні знайомі, варто координувати зусилля: надмірна увага одного може тиснути, а тепле «оточення турботою» — навпаки, створює відчуття безпеки.
Час — ключовий фактор. Людині потрібно дати простір, але не відходити зовсім. Присутність має бути спокійною, ненав'язливою.
Ознаками того, що закритість переходить у небезпечний стан, можуть бути:
- тривалий плач або апатія понад 2-3 тижні;
- порушення сну, харчування, відмова від будь-яких контактів;
- висловлювання про безсенсовість життя або небажання жити.
У таких випадках варто обережно порадити звернутись до фахівця. Це може бути не лише психолог, а й психотерапевт або сімейний лікар. Пропонуйте допомогу у пошуку спеціаліста, супроводі — але без тиску чи звинувачень. Позиція має звучати як підтримка, а не діагноз.
Навіть якщо реакція буде негативною, важливо зберігати спокій і продовжувати залишатися поруч. Ваше терпіння — це вже значущий крок до відновлення близької людини.